Чернігів — місто-герой. Місто, яке вистояло

Місто у блокаді

24 лютого. Колона російських танків нахабно перетнула кордон України у пункті пропуску Сеньківка. Окупанти спочатку накрили “Градами” прикордонну територію, а потім впевнено поїхали на Чернігів. Вони були переконані, що зможуть швидко окупувати місто. Таку помилкову інформацію поширила серед “своїх” російська розвідка. Ці псевдоексперти зовсім не вивчили країну і настрої її народу перед спланованим нападом. Для росіян було неочікувано, що Чернігів, як і Харків, Київ, Херсон, чинитиме спротив. Ворог отримував відсіч.

Рашисти не досягнули бажаного у перший день, і не досягнули й на сьомий. Тому вони вирішили змінити тактику на звичний психологічний тиск. Військові почали безжально обстрілювати та бомбардувати населення. Вони використовували навіть некеровану авіаційну зброю, зокрема ОФАБ-250-270,ФАБ-500, ОФЗАБ-500, що заборонені Женевською Конвенцією та спричинили значну кількість жертв серед мирного населення.

Відтак, 3 березня російські війська скинули некеровані бомби на житловий масив у центрі Чернігова. Внаслідок авіаудару загинули щонайменше 47 людей. Того ж дня авіація обстріляла приватний сектор та дві школи на околиці міста, були загиблі та травмовані.

В результаті авіаудару загинула уся сімʼя з 5 осіб. Ілюстрація: @0lga.art

5 березня над Черніговом збили російський Су-34, який ніс 500-кілограмові авіабомби. Пізніше пілот цього літака Олександр Красноярцев, який вижив та потрапив в полон до українських військових, свідчив, що по місту працював некерованими авіабомбами.

Вночі 11 березня російська авіація обстрілювала стадіон імені Гагаріна та пам’ятку історії поруч із ним. А вночі 13 березня російські авіабомби поцілили у гуртожиток – шість людей загинули, три з них – діти.

Варто зауважити, що Чернігів — невелике місто. Його площа складає всього 79 кв. км. Тож руйнування помітні на кожному кроці. Важко усвідомити, що майже всі люди втратили місце, де був їхній дім десятиліттями.

Фото: ©Celestino Arce	Фото: @libkos

Внаслідок цих звірств у Чернігові зруйнований 101 багатоповерховий будинок (пряме влучання) — це 9 652 квартири. Ще 551 будинок пошкоджений через вибухи снарядів поруч, загальна кількість квартир у таких багатоповерхівках — 37 649. Про це повідомляє пресслужба Чернігівської міської ради.

Фото: @mpalinchakphoto

Також у Чернігові не лишилося жодної лікарні, яка б не була пошкоджена окупантами. Російські окупанти поруйнували усі медичні заклади, які були в місті, з них три відновленню не підлягають. Про це заявила заступниця начальника управління охорони здоров'я Чернігівської ОВА Тетяна Лебедєва.

Зруйнований обстрілами кардіоцентр. Фото: з відкритих джерел

Поступово місто перетворювалось на руїну. Люди були відрізані від газу, світла, води та електрики. Навіть сніг, який вони розтоплювали, щоб мати воду, теж зійшов. З кожним днем від початку війни ситуація погіршувалася. У ніч на 23 березня російська авіація знищила автомобільний міст через річку Десна, який на той час був єдиним шляхом виїзду з міста. Розпочалася облога.

Фото: @studiofabianknecht	Фото: @makstarkivskyy

Розповіді людей

Люди вірили, що все скоро завершиться і не очікували, що наступний місяць їхнє місто рашисти будуть безжально бомбардувати кожного дня. Багато жінок з дітьми, літні люди залишились в Чернігові і кожен день молили Бога з проханням вижити.

Для виховательки Наталії Песоцької викрикування слів молитви під час обстрілів — був єдиний спосіб хоч якось виплеснути емоції страху та відчаю. Пані Наталія провела 19 днів у пеклі під обстрілами разом із 32 дітьми, двоє з них – її. Перші 7 днів вони ховались у підвалі Чернігівського реабілітаційного центру, де працювала Наталія, а коли у будівлю все-таки влучив снаряд – перебрались до Троїцько-Іллінської церкви. На 16 квадратних метрах вмістилось три десятки осіб. У них не було світла, тепла і води. Для них стало дивом, що весь цей час вони мали їжу – у церкві годували двічі на день. Коли зникла вода і закінчилась єдина пачка вологих серветок, так потрібна для гігієни найменшим дітям, волонтери змогли роздобути дві баклажки води по 6 літрів. Наталія розподіляла дорогоцінну рідину: що — на пиття, що — на миття рук, а що — на гігієну. Врешті, місцева територіальна оборона знайшла два шкільних автобуси і зробила усе можливе для евакуації. Добирались до Києва більш ніж 9 годин. Їхали бездоріжжям — ліси, яри, болота. За цей час вони бачили нерозірвані снаряди, що стирчали із землі, спалену техніку, танки, і ракетні установки. Дивом, вони доїхали не почувши жодного вибуху й пострілу. Сіли на перший же потяг: Київ — Івано-Франківськ і знаходяться зараз в безпечних, тихих Карпатах.

Були і такі люди, які опинились у цьому місті випадково. До прикладу, киянин Андрій запланував поїздку до матері на півночі Чернігівської області. Втім, по дорозі вирішив заночувати в друзів у Чернігові. Як виявилося, того ж дня чоловік на місяць застряг у місті під російськими обстрілами. “Я на власні очі бачив літаки. Здавалося, що вони були лише на висоті 100-200 метрів над землею – аж повітряна хвиля змела шапку з моєї голови. Один літак скинув вибухівку на житловий будинок, а другий – на школи. Було зрозуміло, що вони летіли цілеспрямовано” – згадує Андрій. Для нього Чернігів став рідним домом. Містяни почали знайомитися й об’єднуватися у спільноти. Вони готували разом на вуличних польових кухнях, ходили одне до одного в гості, заряджати телефони за можливості, ділилися їжею, будили вночі аби спуститись в бомбосховище. Ділитися з сусідами стало нормою.

Андрієві вдалося виїхати з міста за тиждень до того, як росіяни почали відступати. Як і іншим, виїздити довелося ґрунтовими дорогами і полями, а весь маршрут до Києва зайняв чотири години замість звичних двох.

Були і такі, як пані Любов. Вона з двома дітьми та чоловіком провела 21 день в Чернігові. Вони не виїхали з міста у перший день, про що потім дуже довго шкодували. В голові постійно виникала обнадійлива думка, що все це скоро завершиться. Вагались, сумнівались, зважували «за» і «проти», зволікали і втрачали час. Через таку нерішучість, їх сім’я три тижні жила в холодному підвалі під звуки винищувачів й вибухів. Вони теж дізнались, що таке відсутність світла, води і газу. Що таке життя у постійній паніці. І що таке страх, який сковує все тіло і мозок.

За цей час, Любов зрозуміла цінність грошей. “Вони нічого не варті і не потрібні, коли немає що за них купити. Коли війна. Мені надсилали гроші на картку і друзі, і рідні. Хотіли допомогти. А я не могла придбати навіть буханку хліба”.

Ще більше болю і страждань в Чернігові побачили лікарі. Ольга Прокоф’єва, медсестра-анестезіологиня, разом із сім’єю провела три тижні у місті. Вона продовжувала працювати і рятувати життя. “Це був суцільний жах – людей привозили один за одним. Я людина з медицини, до крові і страждань звична, але це витримати було неможливо. Запам’яталася молода жінка, років 30-ти, з настільки ушкодженою ногою, що її ампутували. Вона була з батьком на вулиці, він загинув”, – згадує медпрацівниця.

Те саме згадує і Іван Тельнов, завідувач ковідним відділенням обласної лікарні, який ні на день не покинув Чернігів і постійно жив у будівлі лікарні. “Найстрашніший день для мене – був, коли привезли перших поранених. І ще один, коли їх привезли понад 40-50 осіб за годину. С початку війни ми почали працювали в приймальному відділенні для допомоги лікарям приймального відділення, сортування хворих, надання першої медичної допомоги, поки були зайняті хірурги, поки зайняті операційні. От це були страшні моменти”. За цей час Іван зміг пристосуватись абсолютно до усього: дикого холоду, авіанальотів та вибухів, відсутності теплої їжі довгий час або ж можливості зв’язатись з рідними. Втім є одна річ до якої Іван не може пристосуватись – мирне життя. “Я ще не можу звикнути до тиші. Я не можу перелаштуватися на мирне життя. Як це зробити? Я намагаюсь, але для мне це, поки що, важко”.

Фото: @goopsik

«Пережили. Потрібно відбудувати.» Життя після

До 6 квітня більша частина області і Чернігів звільнені від окупантів. Місто пережило блокаду, ще не до кінця оговталось, але починає нове життя.

Внаслідок авіанальотів та артилерійських ударів у Чернігові загинули понад 700 осіб, багатьох довелося ховати у братських могилах. Ще чотири десятки місцевих жителів вважаються зниклими безвісти. Такими є наслідки російського «асвабаждєнія», які озвучив мер міста Владислав Атрошенко. Сьогодні у Чернігові люди тижнями стоять у черзі, щоб отримати свідоцтво про смерть. Для опрацювання всіх заявок не вистачає працівників, адже нині за місяць ховають у чотири рази більше людей, ніж у мирний час.

Постраждало від снарядів рашистів також кладовище «Яцево». Вони навмисно нищили могили, в тому числі і ті, де похоронені воїни АТО. За інформацією місцевої влади, біля трьох тисяч могил зруйновані повністю, ще кілька тисяч пошкоджені. Після того як тут побували російські війська, піротехніки досі розміновують територію. Важливо, що зруйновані не тільки могили, а і майже вся інфраструктура кладовища. Працівники поки радять людям утримуватися від відвідувань цього місця. Біля всіх входів на кладовище висять таблички зі словами «Обережно, міни».

Руйнування на кладовищі «Яцево». Фото з відкритих джерел

Зараз у Чернігові проживає 30% населення міста. Вони залишаються тут у складних умовах, у кожного вони проблемні по-своєму. Хтось заклеює вибиті шибки плівкою. Комусь доводиться жити у підвалах, бо немає куди повертатися. Не просто доводиться і літнім людям, яких нікому забрати. Деякі з них проживають у напів зруйнованих будинках, де є тільки частина стін. Але ці люди залишаються тут, бо іншого вибору нема. Їм доводиться пристосовуватися до нових умов. На щастя, волонтери допомагають таким жителям організувати мінімальні побутові потреби та забезпечити життєдіяльність.

Гуманітарна ситуація залишається вкрай складною. Російські снаряди та ракети зруйнували інфраструктуру міста, тисячі будинків, підривали мости і автомобільні дороги. У лікарнях все ще немає тепла, вікна забиті фанерою, відчутний брак інструментів, але лікарі надають першу медичну допомогу і рятують життя. Працюють хірургічні відділення, але, якщо людині потрібна більш серйозна допомога, її направляють до лікарень у Київ.

Лише невеликий відсоток підприємств відновили роботу в умовах фінансових втрат, проблем із логістикою, розкраденої техніки й неповного штату. Втім, роблять усе можливе, аби платити зарплату працівникам та підтримувати бюджет.

Фото: Serhii Nuzhnenko/RadioSvoboda.org (RFE/RL)

Попри таку сумну інформацію варто зауважити, що місто оживає. Деяка частина людей повертається. Комунальні підприємства розбирають завали, ремонтують лінії елекропередач, лагодять трубопроводи, наводять благоустрій. Також в області люди відновлюють дороги та мости. Але через замінування влада рекомендує обирати залізничне сполучення. Жителям сіл, де проходять колії, досить не звично чути звуки потяга після блокади.

«Ми ще потанцюємо». Так каже 69-річний пан Олександр у інтерв’ю для ВВС News. Під час обстрілів Чернігова снаряд майже потрапив у його дім. Чоловіка врятувала довголітня алича із символічною назвою сорту – «Генерал», яка прийняла удар на себе. Пан Олександр оглядає тепер місто після блокади і на одній з вулиць пригадує як танцював тут три роки тому із красивою партнеркою. Вона теж вправно пристосовувалась під його швидкі па. Це був звичайний вересневий вечір у компанії таких же енергійних бабусь і дідусів, як і він. Зараз Олександр дивиться на це місце і щиро каже: «Повернути б ці три роки. Щоб так само станцювати, і навіть краще, – каже він. – Адже не танцювали з самого вересня. Але от зараз потеплішає трохи – і ми сюди повернемося. Адже життя йде вперед. І ми підемо вперед. Вдень будемо працювати, відновлювати своє місто. А ввечері – будемо танцювати, відновлювати свої сили".