ТРУХАНІВ ІСТОРИЧНИЙ

Училище Марголіна

Зусиллям київського мецената, підприємця та купця Давида Семеновича Марголіна, з нагоди 50-річчя Товариства пароплавства (1908 р.), було зведено двокласну школу з майстернями, що розмістилася у кам'яній будівлі, виконаній у стилі модерн. Збудоване училище прийняло до свого відання Київське благодійне товариство. До відання міста училище перейшло лише 9 січня 1918 року. Цікавим є опис будівлі, який ми можемо знайти в акті передачі будівлі: "Училище розміщується у власному мурованому будинку на верхньому поверсі, а навчальна майстерня знаходиться на нижньому напівповерсі будинку та прибудованій мурованій кузні.

Приміщення училища складається з трьох великих класних кімнат (15х9 аршин), учительської кімнати, рекреаційного коридору, двох роздягалень, двох передніх, приміщення для служителя та вбиралень. На подвір’ї - будинок з п'яти- та трикімнатною квартирою для працюючих в училищі та майстерні".

На початку року в училищі навчалися 97 учнів, у майстерні - 48. Окрім того, у післяобідній час в училищі займалися однокласні училища № 74 (російське) та № 88 (українське) з 1910 р.

Парашутна вежа на Трухановому острові

Однією з найбільших атракцій довоєнного Труханового острова була парашутна вежа, адже тоді модним було військово-патріотичне виховання молоді. Вежа була дерев'яною, змонтованою на бетонному фундаменті.

Пристань на Дніпрі, видно парашутну вежу, 1935 р.

Під час війни вона була знищена. Проте її фундаменти ліворуч при дорозі між табором «Дніпро» та пішохідним мостом збереглися. Ветеран війни, голова земляцтва Труханового острова ЄЛ. Томаров згадував: «У передвоєнні роки дуже популярним об'єктом на Трухановому острові була парашутна вишка біля церкви. Цю вишку згадують багато старожилів. Вишка була дерев'яна та вища, ніж зараз».

Вид на парашутну вежу (у правому верхньому куті)

Довоєнна парашутна вишка була однією з головних атракцій острова. Тож після війни її відновили, а в 1987 році замінили на металеву. Також поблизу неї розташувався майданчик для випробування моделей літаків та машин. Дерев'яна вежа знаходиться безпосередньо на березі острова. На острів переправляються катери та човни. Катери швартуються до причаленої до берега платформи.

Будиночок бакенника

Ця невелика споруда з двоскатним дахом є зразком дерев'яної архітектури дачних селищ Дніпровської долини 60-70-х років минулого століття. Розташована на протиповеневому підвищенні - гірці на західному узбережжі Труханового острову.

Цей будиночок - пам'ятка професії минулого. її представники на якорі (вночі зі світлом) встановлювали плавці на річках, озерах тощо для позначення фарватеру Ї небезпечних місць. Післявоєнні бакени, які працювали на гасі, доводилося запалювати вручну та слідкувати за тим, щоб вони горіли без перерви. Бакени були досить важливою частиною річкового життя. Враховуючи природні особливості русла Дніпра, періодичні паводки і швидку течію, судна, які тут курсували, нерідко сідали на мілину. Для цього й ставилися бакени, які не просто додавали нічному Києву романтики, але й робили рух Дніпром набагато безпечнішим.

Ліхтар мав металевий корпус зі скляними вставками. Зверху - велика ручка. Щоб його запалити, всередину заливали гас. Світили вони близько 10 годин. Люди, які займалися цією справою, називалися бакенниками і жили неподалік від своєї ділянки фарватеру. Бакен на гасі проіснував до 80-х рр. ХХ ст. Останнім бакенником був ГМ. Іванов. Після ліквідації посту пан Іванов викупив будинок у власне користування, обладнав там дачу, що після смерті господаря перейшла у спадок до його родичів.

Єлизаветинська церква

У 1909-1910 рр. коштом київського мецената Давида Марголіна на Трухановому острові побудували церкву святої Єлизавети на честь губернаторки Єлизавети Сергіївни Трепової. Саме вона тоді головувала в київському доброчинному товаристві та після будівництва школи висловила бажання пану Марголіну, що мешканцям Труханового потрібний і храм Божий. Тож Д.С. Марголін повністю профінансував будівництво церкви.

Єлизаветинська церква

Урочистий акт початку будівництва церкви здійснив митрополит Київський та Галицький Флавіан 21 вересня 1909 року. Згідно з проєктом архітектора Євгена Єрмакова церква була кам'яною з залізобетонною банею. Обов'язковою умовою її зведення було забезпечення протиповеневого захисту, а також того, щоб двері церкви відчинялися назовні.

2 вересня 1910 року відбулося освячення церкви у неоруському стилі, інтер'єр якої прикрасив білий із золотом іконостас роботи відомого митця Олександра Мурашка. Церква мала маленьку витончену баню на тонкому барабані.

Церква швидко стала окрасою острова. Тут часто відбувалися вінчання чи хрещення, які їх

учасники намагалися приховати від громадськості.

У 1943 році під час знищення Слобідки на Трухановому острові німці остаточно зруйнували церкву святої Єлизавети, напіврозібрану ще у 30-ті рр. і підірвали кам'яну школу № 100 – колишнє училище Марголіна. Фундаменти обох будівель можна знайти неподалік металевої парашутної вежі, вони добре проглядаються на місцевості.

Київський імператорський яхт-клуб

Активний відпочинок на воді почав набувати більшої популярності у другій половині 1880-х рр. Вперше ідею організації яхт-клубу висловив київський, подільський та волинський генерал-губернатор князь О.М. Дондуков-Корсаков. Втім, реалізована вона була тільки за його наступника генерала від інфантерії О.Р. Дрентельна. Ініціаторами створення яхт-клубу були професор університету св. Володимира О.Х. Ринек, який став його командиром та інженер шляхів сполучення М.І. Максимович, який став помічником та заступником.

Пристань яхт-клубу було споруджено 29 серпня 1887 року, а над дерев'яною його будівлею замайорів клубний прапор.

У гавані Яхт-клубу, листівка поч. ХХ ст.

Було впорядковано гарний парк. У дерев'яному павільйоні-вокзалі розмістили буфет. Головна зала з «Золотою дошкою», виготовленою за ескізом віце-командора М. І. Максимовича, слугувала для щорічної відзнаки членів клубу нагороджених золотими жетонами та шовковим прапором за перемогу у заключних осінніх перегонах. Окрім головного літнього павільйону, на території яхт-клубу розмістили електростанцію, верф-майстерню, елінги: наплавний та зимовий, альтанка на острівці перед гаванню для суддівської комісії та оркестру, тир, кегельбан, тенісний корт, купальні з роздягальнями.

Наразі це місце добре помітне завдяки відсутності кам'яної відсипки, що укріплювала б берег.

Враховуючи те, що після будівництва Канівської ГЕС рівень води в Дніпрі підвищився, затока яхт-клубу, до цього замулена, була затоплена.

Дерев'яний павільйон-вокзал Київського яхт-клубу

Першу навігацію та гонки шлюпок і байдарок, побудованих у майстернях клубу, було проведено 1888 року. Сполучення між київським берегом та садибою Гавань Київського яхт-клубу на листівці клубу здійснювалося на власному паровому катері.

На своє десятиліття яхт-клуб на знак своїх заслуг отримав покровительство Почесного командора - Його імператорської високості Великого князя Олексія Михайловича.

На 1888-1913 рр. припав розквіт діяльності клубу. Київські яхтсмени щорічно влаштовували першості, брали участь у Першій всеросійській олімпіаді 1913 р.

Вітрильна яхта на Дніпрі у Києві. Фото 1916 р.

З початком світової війни активність тут знизилася, хоча заняття і змагання під керівництвом командора А. Е. Штрауса тривали. Але революційні події 1917-1918 рр. завдали спільноті яхтоменів відчутного удару. Відкриваючи сезон 1918 року з надією на кращі часи, його новий командор, відставний військовий лікар Є. Ф. Гарнич-Гарницький вирішив спочатку віддати шану загиблим.

Навіть вище військове керівництво Української держави і особисто гетьман були небайдужі до вітрильників. Тому розвитку водного спорту в Києві були забезпечені підвищена увага і підтримка. П. Скоропадський і генерал-фельдмаршал Ейхгорн відвідали яхт-клуб 21 червня 1918 року і були присутні на річкових гонках. Їх імена занесли до книги почесних гостей, а клуб поставив питання про право іменуватися «Гетьманським». Через три тижні П. Скоропадський і сам став яхтсменом.

На Трухановому острові знайшли притулок і любителі веслового спорту, а київське офіцерство організувало в місті курси плавання.

22 вересня Київський яхт-клуб завершив сезон 1918 року. На воду вийшли всі судна.

Після гуляння яхтсмени поставили їх на зимову стоянку. Як потім встало зрозуміло, вже надовго. Попереду була більшовицька конфіскація, розтягування майна, пожежа, яка знищила більшість суден. Тренування поновилися тільки після передачі бази на Трухановому острові в 1924 році Палацу піонерів - і те лише через 13 років, у 1937 році.

Нині на території колишнього яхт-клубу залишилися лише залишки набережної та гранітна куля (своєрідний водомірний знак).

Історія парку «Ермітаж» на Трухановому острові

У 1870 році підприємець Адам Домінікович Гінтовт приїхав із родиною до Києва. Йому було близько 40 років, за документами він був зареєстрований як «пінський міщанин». Обставини, що змусили його покинути рідний Пінськ (нині Білорусь), невідомі. У Києві підприємець зайнявся перевезенням міщан на Труханів острів. У ті часи потрапити туди можна було лише човном Гінтовт уклав із міською управою договір на утримання човнового перевезення і на оренду на острові чотирьох десятин землі. Відкрив там спортивні та купальні заклади для відпочиваючих, збудував будинок, де оселився з родиною, а також подбав про благоустрій території. За право перевезення Гінтовт відраховував до міського бюджету 130 рублів на рік. Однак Киян не дуже вабив Труханів острів - місць для відпочинку було вдосталь і на правому березі міста, без потреби оплачувати послуги човнового перевезення. Аби збільшити кількість пасажирів, підприємець у грудні 1872 року отримав у міської влади дозвіл на утримання на острові «трактирних закладів». Так на Трухановому острові з'явився буфет, в якому подавали горілку та пиво, а фірмовими закусками стали раки і курчата.

За 10 років буфет Гінтовта набув популярності. Доходи Адама Домініковича зросли в десятки разів, ї це не пройшло повз увагу влади. У 1883 році, коли закінчився термін дії договору на човнове перевезення, місто оголосило торги, назвавши новий податок - 2000 рублів на рік. Гінтовт погодився збільшити розмір відрахувань, але не в п'ятнадцять разів. Він запропонував виплачувати 283 рублі на рік, та й претендентом на здійснення човнового перевезення був на той момент єдиним.

Міській управі сума здалась недостатньою було оголошено нові торги. Хоча у Гінтовта тепер з'явились конкуренти, він переміг, згодившись платити 601 рубль на рік. Звичайно, підвищення колишньої суми відрахувань більш ніж у чотири рази було істотним. Та й за буфет підприємець платив окремий податок - 1500 рублів на рік. Аби виправдати такі витрати, Гінтовт почав перевозити у човнах більшу кількість пасажирів, ніж раніше. Через кілька місяців трапилось нещастя - один із човнів перекинувся. Міська управа зажадала, щоб відтепер у кожному човні було два весляра і рульовий.

Адам Домінікович добре орієнтувався у ділових паперах - обмеження стосувалися виключно човнів. Тому наступного сезону пасажирів почали перевозити пароплавом. За рік з'явилося ще одне судно. Щоправда, підприємець збільшив плату за перевезення: замість «човнових» 5 копійок брав 15. Як результат зменшилася й кількість пасажирів, змінився їхній соціальний склад. А новій публіці потрібно було пропонувати нові розваги.

Гінтовт перетворив скромний буфет у парк «Ермітаж: відкрив великий однойменний ресторан, кілька менших ресторанів, літній театр, запровадив власний оркестр, спорудив естраду, на якій розігрували одноактні водевілі, виступали акробати, куплетисти і шансонетки. Підприємець став регулярно влаштовувати «великі гуляння з повною ілюмінацією, діамантовим феєрверком і оркестром військової музики».

У 1888 році, коли потрібно було черговий раз переукладати договір, Адам Домінікович попросив у міської влади передати йому острів у довгострокову оренду. Це дозволило б обладнати приміщення для зимових розваг. Спеціальна комісія, яка вивчала це питання, оголосила своє рішення лише через рік: договір оренди дозволялося укладати на 12 років, суму оренди підвищити до 3500 рублів на рік, а всі об'єкти, збудовані Гінтовтом, після закінчення терміну оренди мали перейти у власність міста. Також підприємця зобов'язали за свій рахунок укріпити берег, висадити близько 3000 дерев та подбати про благоустрій території.

Чоловік неодноразово просив пом'якшити умови оренди. Він пояснював, що такі вимоги просто знищать його бізнес. Мовляв, сезон триває 4 місяці на рік, і щодень кількість відвідачів не перевищує сотні осіб. Відповіді він не дочекався.

Земля Гінтовта була виставлена на торги. Охочих орендувати парк на острові виявилося більш ніж достатньо. Переможцем торгів усе ж таки став Гінтовт, а йому вдалось зберегти свій бізнес та виграти їх. Сума оренди склала 2830 рублів на рік. На цих умовах між ним та міською управою знову було укладено договір, а термін оренди при цьому скоротили до 6 років.

Адміністратором «Ермітажу» певний час був син підприємця Цезар. Але він часто обраховував клієнтів. Одна з таких історій навіть потрапила в газети. Тоді Адам Домініканович найняв американця Вольдемара Саламонського. Через півроку виявилось, що у того проблеми з поліцією. Тож згодом нового управителя депортували.

Влітку 1896 року Гінтовт не спромігся заплатити суму оренди за перше півріччя і попросив списати її із застави, внесеної ним при підписанні договору з міською думою. Після чергової несплати він отримав припис знести будівлі на острові, а орендовану землю повернути місту. Підприємець відмовився. В результаті всю острівну інфраструктуру, яка належала Гінтовту, продали з молотка. Сам він разом із сім'єю оселився на Микільській Слобідці (район станції метро «Лівобережна»), де і доживав свій вік.

Меморіал знищеному робітничому селищу на Трухановому острові

Наприкінці 1920-х років у селищі на Трухановому острові було 367 житлових будинків, з яких лише 2 цегляні. Перед Другою світовою війною населення Труханового острова складало майже 7 тисяч мешканців. А 27 вересня 1943 року поселення було спалено. Після війни селище вирішили не відновлювати, натомість у 1940–1960 роки облаштували зону відпочинку. 1989 року на острові було встановлено пам’ятник загиблим труханівцям: постать вояка, що стоїть біля розбитого човна та плит з іменами Героїв Радянського Союзу й загиблих труханівців. На початку 1990-х років було створено земляцтво «Труханів острів», до якого входять ті, хто народився або мешкав до війни у поселенні на острові. Товариство було офіційно зареєстровано 1995 року.

Меморіал знищеному селищу

Щороку наприкінці квітня співробітники ДП «ГДІП» виходять на толоку на острів і прибирають територію меморіалу, вшановуючи пам’ять місцевих мешканців.

Архівне відео ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного:


Відкриття весняної навігації на Дніпрі	Закладення Гідропарку